Menu

Інтерв’ю з Оленкою Діхтярук: Як учениця 9 класу стала агенткою змін для свого села

Здавалося б: що може змінити дев’ятикласниця з села? Виявляється, дуже і дуже багато. Вона може вплинути на життя усіх учнів своєї школи та урізноманітнити дозвілля мешканців свого села. Та про все по порядку. Оленка Діхтярук сама розповість і про своє рідне село Шевченкове, і про те, як вона у свої 14 років почала його змінювати на краще.

Село – це люди

Найкрутіша річ від того, що я живу в селі – це те, що я знаю майже всіх своїх односельчан. Я йду вулицею і мені усі бажають доброго дня чи доброго вечора. Мабуть, тому у мене завжди все добре. 

Своє се­ло я ба­чу до­волі прог­ре­сив­ним. Ось за­раз мою засніже­ну ву­лицю чис­тять від снігу. Знаю, що да­леко не в усіх се­лах ву­лиці чис­тять. У нас багато крамниць і навіть нещодавно відкрили супермаркет. А ще із крутого – у нас у селі побудували кафе і біля нього зробили великий банер з написом “Welcome to the Shewchenkove!” 

Дизайн без названия (17)

Я знаю всіх, хто в нас тримає крамниці. Коли я приходжу, вони не лише вітаються, а навіть розпитують, як у мене справи в школі. Дехто стежить за моєю сторінкою у фейсбуці. Так-так, наші селяни зареєстровані у фейсбуці. Вони лайкають мої пости і стежать за новинами.

Ми ць­ого ро­ку об’єдна­лися у ве­лику гро­маду, а на­ша шко­ла ста­ла ви­хов­ним об’єднан­ням. Ка­жуть, що зав­дя­ки ць­ому біль­ше гро­шей бу­дуть виділя­ти на роз­ви­ток се­ла. То­му я вірю, що далі бу­де крутіше.

Агентка змін

Я вже встигла закінчити одну школу – це школа громадянської та волонтерської участі Агенти змін. З Агентами змін в мене був пов’язаний цілий 2017 рік. Разом з ними ми побували у МОН, де спілкувалися з Лілею Гриневич. А ще були у офісі ООН, де для нас проводили найбільший урок у світі. Я стала волонтером і провела таке заняття про глобальні цілі у своїй школі. Менторську підтримку Агентів змін я відчуваю дотепер і постійно спілкуюся зі своїми менторами.

IMG_6815

 

Ціле літо я займалася своїм проектом – організовувала Мистецький шабаш, такий собі день дозвілля, фестиваль для дітей і підлітків. І вже 2 вересня ми зібралися у березовому гайку біля нашої школи. Там розмістилися майстер-класи з гончарства, з виготовлення прикрас, зі скульптури, там же виступали вокалісти і бандуристи, охочим робили мехенді.

З гончарем вийшло дуже цікаво. Я писала і телефонувала багатьом гончарним студіям, але ніхто не погоджувався приїхати. А потім зі мною сам зв’язався київський гончар Ігор Науменко. Він дуже хотів показати дітям, як ліпити глечики. Він почув про мене і про те, що я шукаю гончаря, і захотів приїхати. Виявилося, що в нього є дача у селі, яке знаходиться біля нас, і він знає, як до нас приїхати. Цей випадок мені нагадав книжку “Ніколи не їжте наодинці” про нетворкінг. Це справді працює! Правда в нашому селі це називають сарафанним радіо (сміється – ред.).

Дизайн без названия (18)

Біля майстрині, яка робить прикраси своїми руками, крутилися всі дівчатка. А за деякий час почали сходитися хлопці, спочатку під виглядом “Я хочу зробити прикрасу своїй молодшій сестрі”, а потім залишалися. І я бачила запал у їхніх очах: це не просто так!

Дівчина, яка малювала нам мехенді, зрозуміла аудиторію, тому називала це тату і малювала драконів. Від охочих хлопців відбою не було.

У сусідньому селі є ціла школа мистецтв. Звідти до нас завітав скульптор і вокалісти разом з викладачем. Вокалісти співали багато гарних пісень, одна з дівчат навіть заспівала Адель. Той вересневий день був хмарним, але коли викладач вокальної студії почав співати про сонце, то воно вийшло з-за хмар – і це було прямо вау!

Скульптор зібрав навколо себе усіх малих дітей. Один з тих малих наприкінці дня підійшов до мікрофону і голосно сказав: “Мені сподобалося!”

Простір вільних думок

Отож, фестиваль пройшов вдало, але це був разовий успішний захід. Я використала цей досвід і за­почат­ку­вала проект простору вільних думок GROMADA space. Зараз мої однокласники заговорили про те, що вони давно мріяли про свій простір, але не знали, як почати цю справу. Вони всіляко підтримують, бо теж цього чекають.

У відео проекту висловилися лише четверо – це ті, кого вчителі відпустили з уроків, бо уроків ніхто ж не відміняв (сміється – ред.). Насправді підтримки набагато більше. Вони поширюють інформацію про проект. Не лише розповідають знайомим, але й шукають лідерів думок та журналістів. Друзі моїх знайомих жертвують значні суми коштів та пишуть про проект, навіть не знаючи мене особисто. Дехто з мешканців села теж підтримав проект. І це дуже круто відчувати цю підтримку.

Ще у описі проекту я писала, що вірю в те, що зміни починаються локально. Тепер я в цьому переконуюся дедалі більше. Тому дякую усім, хто вклав свої кошти в наш простір і хто поширив інформацію про нього.

Включається і мій ментор з Агентів змін, Сергій Корнилюк. Його друзі розповідають про мене і проект. Фейсбук знає, що я неповнолітня і тому обмежує деякі мої пости, не показує дописи незнайомим людям у стрічках, і це дещо заважає мені розповідати про свою ідею.

Хоча фейсбук – це все-таки круто. Завдяки йому мене нещодавно запросили виступити на конференції LED Bro у Броварах. Це вийшло спонтанно: запис про мій проект поширив на свою сторінку один чоловік. Там було дуже багато коментарів під ним, але я їх не бачила, бо він мене у пості не відзначив. Та коли з’явились до мене питання і він мене тегнув, я побачила усю цю гілку обговорень, а там уже запрошення на конференцію, пропозиції допомогти поширенням і запитання.

26994392_146565336061066_2156082553091037403_n

Запитували про те, на чиєму балансі буде знаходитись техніка, яку я планую закупити. Я пояснила, що техніка буде знаходитись на балансі громадської організації “Фортеця”, якій я дуже вдячна за всю допомогу, яку отримую від них. З технікою все буде добре і її ніхто не вкраде.

Голова громадської організації добре знає мою маму і мене. Він ще до того, як я зайнялася проектом, кілька разів казав, що має таке приміщення, де хотів би зробити щось цікаве. Коли в мене виникла ця ідея, я йому запропонувала співпрацю і розповіла, що хочу подати проект GROMADA space на краудфандингову платформу. Він був дуже навіть не проти – ось так все добре співпало.

Я дуже би хотіла, щоб у нашій школі був такий простір. Директорка хотіла підтримати, але у школі його створити фізично неможливо. Дітей стає більше (зараз нас вже 350 учнів), і, відповідно, більше бажання поспілкуватися, обмінятися думками. І це ще одна причина, чому я хочу створити цей простір. Вчителі стикаються з тим, що діти більше розмовляють на уроках, і вони навіть говорять про те, що розуміють нашу потребу у спілкуванні, тільки у школі немає для цього часу, бо обсяги матеріалу великі.

Простір спілкування і гармонії

Мабуть, мій клас найвідоміший у школі, бо ми любимо не просто сидіти на уроках, але задавати питання, обговорювати почуте. Особисто мені у школі завжди не вистачало часу на фідбек. Вчителі дуже сильно стараються заполонити нашу увагу. Вони багато знають і хочуть передати нам, але через це не вистачає часу на наш аналіз і міркування про те, що ми почули.

Мені здається, що простір може дати місце і час, де я зможу поділитися тим, що я проживаю.

22519571_134641177187844_7287353624209001111_n

В мене є молодша сестра, яка зараз вчиться у 5 класі. Наші кабінети поруч. Я часто заходжу до неї у клас на перерві і бачу, що діти сидять у телефонах. Я вірю, що ці ігри, в які вони грають, іноді розвивають уяву чи логічне мислення, але, на жаль, вони не використовують час перерви на те, щоб подумати і поспілкуватися. І я бачу цей контраст між нами і між поколінням моєї сестри, бо ми у їхньому віці ще не проводили стільки часу у віртуальному світі і ми значно більше спілкуємося.

Суть простору в тому, що він для всіх: і для 5 класу, і для 9, і для дорослих, для яких плануємо окремі події. Він вже зараз на часі.

Ми у 9 класі розуміємо, що нам потрібне спілкування, але не маємо на це часу. А 5-класники ще цього не усвідомлюють, але їм теж потрібне спілкування. Нам треба жити тут – не у телефонах, не у онлайн-переписках. Бо коли ми спілкуємося вживу і в реальному часі, ми є більш щирими – у нас немає часу вигадувати, і ми говоримо те, що думаємо і відчуваємо.

Тому такі про­ек­ти, яки­ми б во­ни не бу­ли мас­штаб­ни­ми, нас­правді вирішу­ють проб­ле­ми ок­ре­мих лю­дей, кож­но­го з нас. Я ба­чу, що мій про­ект вирішить проб­ле­му хлоп­ця з сусіднь­ого се­ла, який їздить на нав­чання до на­шої шко­ли і не має, де і як поспілку­вати­ся з од­ноклас­ни­ками. Він вирішить проб­ле­му хлоп­ця, який хо­че по­гуля­ти з дру­зями, але на ву­лиці хо­лод­но, а бать­ки не на­лаш­то­вані прий­ма­ти в се­бе зграю підлітків. Він вирішить проб­ле­му дівчи­ни, яка не має, з ким поспілку­вати­ся, але чи­тає ба­гато кни­жок і хо­че їх об­го­ворю­вати. Ка­жуть, що ми мо­жемо знай­ти підтрим­ку он­лайн, але жи­ве спілку­ван­ня нічим не заміниш.

Такі про­ек­ти вирішу­ють проб­ле­ми ок­ре­мих лю­дей, кожного з нас. 

І я мрію і планую завершити і релізувати цей проект. Я прос­то хо­чу жи­ти тут і за­раз, ло­вити мо­мен­ти, про­жива­ти їх. Як радить Кріс Барез-Браун у своїй книжці “Wake up”, прокинутися і саме ось тут цю гармонію відчувати. Мені здається, гармонія – вона у розмовах з людьми. Нещодавно проходив всесвітній флешмоб #makesmesmile – що змушує мене посміхатися? Я тоді писала, що мене змушують посміхатися люди.

Моя мрія – жити так, щоб я потім могла розуміти, що я прожила це життя з почуттям завершеності.

У ць­ому світі, який постій­но ру­хаєть­ся, постій­но поспішає, мені час­то не вис­та­чає ча­су, щоб я відчу­вала гар­монію з со­бою, мог­ла зу­пини­тися і по­дума­ти, гар­монію з людь­ми, щоб я мог­ла відчу­ти ось цей зв’язок і мог­ла по­гово­рити по-справжнь­ому.

Мені здаєть­ся, що простір мо­же ста­ти тією точ­кою, де би ми відчу­вали гар­монію роз­мов, ду­мок, усвідом­лення се­бе в ць­ому світі.

Зараз проект створюється у форматі простору для івентів. Але в майбутньому я би хотіла, щоб він став простором для спілкування. Так люди зможуть приходити, ділитися своїми емоціями. Бо ми можемо подарувати одне одному підтримку – така наша природа.

Головна ідея GROMADA space – залишити всі стіни зовні, а всередині мати відкритий простір, який дихає і живе. Це мені ще нагадує девіз БУРу: “Будуємо стіни оселі і руйнуємо стіни між людьми”. Слова – вони й руйнують стіни та будують містки між людьми, тому нам і потрібний простір для спілкування, яке зближує.

Під час найбільшого уроку від ООН один хлопець сказав, що ми всі у цьому світі піщинки і не можемо поодинці щось змінити, але разом можемо змінити багато. Зараз я це дуже добре зрозуміла і відчула.

Підтримайте проект GROMADA space

 

Share this Post!

About the Author : GoFundEd


1 Comment
  1. Оленка, я від тебе у захваті, ти велика молодчинка!

Leave a Comment

Your email address will not be published.

Related post

  TOP