Menu
альбина

Інтерв’ю з Альбіною Татаріною: Cпорт-арена “Petrovirivka” відродить давні спортивні традиції!

Коли Альбіна дізналася про GoFundEd, то довго вагалася, який проект краще подати, адже її школа має багато унікальних рис, які можна підсилити, реалізувавши задуми вчителів та учнів. Здебільшого сумнівалася між двома ідеями: спортивною та міжкультурною.

Ромське питання у Петровірівці

“У нас у селі дуже багато людей ромської національності. Тому наша школа бере участь у проекті “Крок за кроком”. Ми навчилися допомагати дітям з ромських сімей. Дітей ми залучаємо ще з садочку, щоб встигли соціалізуватися і потім отримали якісну освіту. Для тих, хто долучається вже пізніше, відразу до школи, у нас є асистенти вчителів, які володіють ромською мовою і допомагають вчителю порозумітися з учнями.

У 9 класі паралель майже вся ромська – семеро ромських діток. Двоє дівчат планують продовжувати навчання у 10–11 класі. Діти дуже класні, дуже цікаві. Коли у нас заходи і свята, вони представляють свої творчість і фольклор. Влітку в нас проводять ромські мовні табори. І ніяких конфліктів, жодних розбіжностей. Діти вони завжди діти.”

 

А ось 80% батьків ромських дітей неграмотні, тому в Альбіни була ідея створити для них позаурочну школу. Асистенти вчителя, які володіють ромською мовою, могли би їх вчити читати, писати та користуватися комп’ютером і інтернетом. Зрештою, ці люди непогано говорять російською чи українською, основна проблем для них – це написання і читання. Навіть елементарної заяви, щоб віддати дитину до першого класу, або записку-пояснення, чому дитини не було у школі, батьки написати не можуть. Зараз їм у цьому допомагають їхні ж діти. Зазвичай у родинах 2–3 дітей, тому для молодших заяви та записки пишуть старші.

“У нас був випадок, коли самі діти навчили писати  двох своїх мам. Може, вони пишуть і не дуже грамотно, але принаймні самі – українська мова бере своє. Також одна онука навчила писати свого ромського діда.”

Ось такий взаємозв’язок “школа-дитина-батьки” по-петровірівськи.

Родинна традиція

Коли надійшов час остаточно визначатися з ідеєю проекту на GoFundEd, подумали, що в цьому напрямку вже є зрушення, а діти, як ромські, так і українські, не мають місця для занять спортом. І саме діти найбільше переконували на користь спортивного майданчика.

Мої учні та мої власні діти – це і є співавтори проекту. Ініціатива з низів (сміється – ред.). Я класний керівник 9 класу і мати двох синів. Юрі – старшому – виповнилося 17 років 6 грудня, а молодшому Андрієві – 11 з половиною років. Вони й підтримують, а ще вдома дуже підтримує чоловік.”

Хлопці, як і більшість, обожнюють футбол, не проти в баскетбол пограти, добре бігають, старший син Альбіни ходить на турніки. Це й не дивно, бо й мати теж активно займалася спортом і розуміє важливість вправ для здоров’я та гармонійного розвитку.

“Коли я була молодша, то займалася достатньо успішно спортом, я спринтер. Зараз вже залишила цю справу, але кожний ранок в мене починається із зарядки для підтримки спортивної форми.”

Де потренуватися?

Альбіна переймається, що дітям у селищі немає де займатися спортом, з користю провести дозвілля після школи, на вихідних чи на канікулах. Розповідає, що сільський стадіон не облаштований належним чином.

“Навіть шкільний майданчик у кращому стані – є ворота і турніки, а ще в нас є людина, яка викошує траву. На сільському стадіоні такої розкоші немає. Він знаходиться в центрі, але не загороджений, тому нагадує прохідну зону. Прибирають його лише перед змаганнями. Село в нас достатньо велике і спортивне, але, як на мене, бракує ініціативних людей, які би організували благоустрій. І під ініціативою я маю на увазі не фінансову, а саме громадську, тому що викошування і прибирання – це не питання великих коштів. Школа в цьому виявилася ініціативнішою. Ми вважаємо, що не треба чекати, поки хтось зробить і поки хтось пообіцяє, а треба братись і робити.

І вони справді роблять. Ще до того, як вирішили подавати проект на платформу, запропонували дітям та батькам разом прибрати територію спортивного майданчика.

“Умовляти нікого не довелося, нікого не змушували. Просто діти домовилися і вже до школи прийшли з граблями. Напередодні грейдером заїхали і вирівняли нам територію. А потім після уроків діти добровільно майже всі залишилися, привели батьків і дуже-дуже швиденько і гарненько прибрали камінці-бур’янці. Сільські діти працьовиті. У кожного є ділянка, є город, а то й не один, тому прибирали професійно, зі знанням справи (сміється – ред.). Це нам показало, що бажання є, що дітей треба просто скерувати у потрібне русло. А діти в нас дуже активні і дуже хороші.”

Залишається питання: як скеровувати до занять спортом, коли елементарно немає ні місця, ні обладнання. У містах дітям є де себе реалізувати: спортивні гуртки, спортивні школи і обладнані майданчики. Якщо є бажання, дитина може займатися спортом і навіть обирати, яким саме. Для дітей пані Альбіни єдине “обладнане” місце для спорту – це баскетбольне кільце на подвір’ї у вчительки з математики.

“Вони мешкають по сусідству і не проти, щоб діти приходили і користувалися, навіть запрошують до себе поганяти м’яча. Але це не гра, коли один баскетбольний кошик на всіх, та й той низенький. Мій старший син вже скоро переросте це кільце.”

Найближча спортивна школа знаходиться в районному центрі – це приблизно за 35 км. Щоб дістатися обласного центру – Одеси, треба подолати відстань у 100 км.

“Не наїздишся. Якщо в містах можуть собі дозволити обирати, куди йти, де ближче, то в нас такого вибору немає – треба йти не де ближче, а де є, а точніше, де немає. Я нікого не звинувачую – я констатую факт: немає. Це означає, що треба робити.”

Ще одним аргументом стало те, що навіть для занять на уроках фізкультури, не говорячи вже про серйозні спортивні досягнення, бракує функціонального спортивного майданчика. Елементарно ніде провести розминку.

“Ми вирішили для проекту спорт-арени придбати гімнастичний комплекс, який дасть можливість якісно розминатися дітям перед фізкультурою. Довго обирали, який саме комплекс придбати. Вибрали такий, щоб забезпечити розтягування різних груп м’язів перед вправами, а ще щоб враховував анатомічні особливості дитини.

Уявіть собі, в нас 2 перерви по 20 хвилин, то можна буде навіть вийти порозминатися, пограти у волейбол або баскетбол, наповнити легені киснем. Коли я була дитиною і вчилася у цій самій школі, ми на перерві цим і займалися, але у нас був спортивний майданчик, хоч і старенький, але був. Потім дещо зіржавіло, якісь дерев’яні деталі зіпсувалися, а потім їх демонтували, щоб не травмувати дітей.”

Спільна мета

Новий майданчик буде доступний також для користування мешканцям селища. Там є кільця, є шведська стінка, якими зможуть користуватися і дорослі, адже вони розраховані на велику вагу.

“Я теж туди прийду. А хто ж має тестувати? – посміхається Альбіна. – Інші вчителі теж цікавляться. Вони навіть стали першими доброчинцями проекту. Батьки питають: “Чи можна буде користуватися?” Відповідаємо: “Треба! Запрошуємо спортсменів і спортсвуменів!

У школі провели благодійний ярмарок і залучили до цього батьків. Взяли участь середня і старша школа. Батьки готували, пекли, а тоді вже купували. Купували також вчителі та діти. Вийшов такий собі товарний обмін. Так з’явилися кошти на волейбольну сітку.

“Деякі випускники теж згодні бути благодійниками проекту. Згадують, приходять до школи – це дуже приємно. Відбуваються зустрічі випускників. Бачимо, що учні з вдячністю ставляться до школи.  Ми сподіваємося, що й надалі буде такий тісний зв’язок.

Цього року випускники відзначали у школі 30-річчя випуску, вирішили зробити школі подарунок. Їм пригадався вчитель фізкультури – Смілянець Іван Макарович, який був загальним улюбленцем. Такий з гумором чоловік був, з перцем. Він вчив ще моїх батьків. При ньому школа показувала дуже добрі спортивні результати. Наприклад, моя мама, Суходольська Наталія Петрівна, займала колись призові місця навіть на обласних змаганнях. Вона стрибала у висоту, у довжину, метала диск і ще грала у волейбол.”

Івана Макаровича вже давно немає, але на згадку про нього випускники подарували школі комплект м’ячів. Альбіна каже, що ці м’ячі знадобляться і для дружніх матчів, які планують проводити на майданчику.

Дуже хочу здійснити мрію моїх дітей: зіграємо діти проти вчителів спочатку у футбол, потім у волейбол, потім у баскетбол. Потім ще вулиця проти вулиці, мікрорайон проти мікрорайону. Оскільки ми опорний заклад, то на нашій базі можна буде проводити змагання. Зараз, у грудні, у нас ще зелененька травичка, +15 градусів удень. Якби не мокра трава, а добре покриття, то можна спокійно займатися.”

За першою освітою Альбіна агроном, завершила аспірантуру з екології. Але так склалося життя, що прийшла у вчительську професію, коли повернулася жити до рідного селища.

“Певний час у мене не було вибору, але я зовсім не шкодую, що стала вчителем. Я манівцями добиралася до цього. Напевно, так мало бути. Маленькі дівчатка часто мріють бути або вчителями, або лікарями. І я теж хотіла бути вчителькою. Мрія збулася. Хочеться, щоб і мрії моїх учнів теж збувалися!”

Ви можете допомогти втілити мрію Альбіни, її дітей та мешканців селища Петровірівка в життя!

Підтримайте проект!

20171107_101430

Поширити публікацію!

Про автора: GoFundEd


0 Коментарів

Написати коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікований.

Схожі публікації

  TOP